Як допомогти дитині пережити втрату близької людини

Наше життя, на жаль, не завжди - веселе свято: іноді в неї трапляються і жаль, і теперішні нещастя. Навіть нам, дорослим і начебто сильним людям, буває дуже непросто впоратися з подібними переживаннями. А що ж говорити про дітей, які ще не встигли наростити "панцир" проти ударів долі? Як допомогти їм пережити втрату близької, дорогої людини? Давайте поговоримо про це!

Звичайно, будь-яка втрата - це біда для маленької людини, тим більше - якщо це втрата не улюбленої іграшки, а живої і значимої істоти - члена сім'ї, родича, навіть улюбленої домашньої тварини (до певного віку рішуче будь-яка смерть - величезний шок і перегляд всього устрою світу; відмінності - лише в силі переживань).

Психологи виділяють 4 стадії горя:

1. Шок, зацепеніння, неприйняття. Дитина перебуває в шоковому стані, може по декілька раз задавати одне й те саме питання про померлого, розпитувати, чи повернеться він тощо, не вірить, що вже не повернеться. Іноді дитина може робити вигляд, ніби нічого й не сталося (як захисна реакція на раптове сильне горе).

2. Страждання, дезорганізація діяльності, агресія. Дитина може проявити бурхливу істеричну реакцію на горе у вигляді плачу, відштовхувань оточуючих, розкидання іграшок чи інших предметів, може проявлятись навіть аутоагресія (биття головою об стіну, падіння на підлогу, дряпання самої себе, висмикування волосся тощо). Також може виявлятися агресивна реакція на речі, на людину, що повідомила дитині сумну звістку, а то й на самого померлого за його ухід (знищення речей, що належали померлому).

3. Депресія. Дитина сумує за померлим членом сім'ї, стан її стає млявим, апатичним, знижується кількість життєвої енергії. сльози не приносять полегшення. Може спостерігатися регресс у набутих раніше знаннях, уміннях, навичках (дитина може різко розучитися малювати, розмовляти, прибирати речі за собою, почати смоктати палець). В цей час дитина особливо підвержена різним захворюванням.

4.Прийняття, завершення. Дитина відносно спокійно сприймає факт того, що померла людина вже не повернеться, може при згадці за неї плакати, але без істерик і швидко заспокоюється. Емоційний стан дитини більш-менш рівний, вона повертається до звичного життя.

Що робити людям, що опікуються дитиною?

Перш за все потрібно враховувати вікові особливості переживання дітьми втрати близьких. По мірі дорослішання дитина поступово приходить до дорослих способів сприйняття і переживання втрати.

У віці до двох років вона ще не може зрозуміти смерть одного з батьків або близького родича, але помічає його відсутність і зміни в тих, хто про нього піклується. Нерідко малята стають дратівливими, більш галасливими і неспокійними.

Дворічні діти, як правило, починають кликати і шукати померлого, чекати на його повернення. Їм може знадобитися чималий час для усвідомлення того, що батьки чи мати вже ніколи не прийдуть. У цьому віці діти мають потребу в надійному, стабільному оточенні, підтриманні заведеного порядку харчування і сну, в пильній увазі і любові.

Діти від трьох до п’яти років все ще не усвідомлюють, що таке смерть, деякі сприймають її як сон і сподіваються, що тато (мама) скоро прокинуться. Хтось може почати боятися темряви, відчувати сум, гнів, тривогу. У когось можливі головні болі, шкірні висипання, занепад настрою, повернення до минулих звичок (смоктання пальця та ін.) Думки про те, що їх слова і вчинки могли стати причиною смерті (наприклад, якщо не дав татові чи мамі іграшку, малюнок або подарунок), здатні спровокувати почуття провини. Тому дорослим необхідно розвіяти всі сумніви і страхи дітей, пояснивши, що і чому насправді відбулося.

У молодшому шкільному віці (від шести до восьми років) діти все ще зазнають труднощів у розумінні реальності смерті. Їх поведінка в школі і вдома змінюється: наприклад, вони можуть проявляти гнів на адресу вчителів або перестати спілкуватися з однокласниками. Якщо підготувати дитину до можливих питань про смерть близької людини з боку інших людей, не вдаючись у подробиці, то їй не доведеться уникати контактів та спілкування на дані теми.

Період від дев’яти до дванадцяти років характеризується прагненням до самостійності, а переживання втрати приводить до почуття безпорадності, тому проблеми, пов’язані з ідентичністю, в даному віці не рідкість. Діти можуть приховувати свої емоції, погано вчитися, битися в школі або бунтувати проти авторитету старших, нерідко вони намагаються взяти на себе роль матері або батька. Заохочувати подібну поведінку не варто, але взяти до уваги, що «структура» сім’ї змінилася і членам сім’ї, які залишилися, необхідно змінити їхні правила, звички, все-таки слід.

Незважаючи на вік, дітям, які переживають горе, потрібно дати зрозуміти, що бути щасливим і радіти поточним подіям ніяк не ображає і не зраджує пам’ять померлого.

Як правило, діти висловлюють скорботу досить інтенсивно, але нетривало. У цей момент вони особливо потребують душевного тепла, підтримки та піклування. Їм необхідно, щоб їх обійняли, погладили по голові, дали відчути захищеними і не самотніми, улюбленими і, що дуже важливо, щоб їм пояснили, що плакати зовсім не соромно.

Один з важливих моментів переживання втрати близької людини – ступінь спорідненості з померлим. Найбільш важкі втрати батьків і братів-сестер. Дуже часто відчуття того, що тебе всі покинули, й туга за померлим батьком або матір’ю зберігаються протягом всього життя, що не може не відбитися на розвитку особистості дитини. У разі смерті брата або сестри ступінь горя залежить від віку померлого і характеру взаємовідносин з ним. Втрата родича може сприйматися як втрата партнера по грі, союзника, друга, зразка для наслідування. У даному випадку багато залежить від здатності членів сім’ї, які залишилися поруч, заповнити втрату. Якщо оточити дитину любов’ю, турботою і увагою, то пережити смерть дорогої людини їй буде набагато легше. Велике значення мають і обставини смерті. Набагато важче переживаються несподівані втрати, особливо нещасні випадки, вбивства і самогубства, тим більше ті, що трапилися на очах у дитини. Якщо її власне життя при цьому теж перебувало під загрозою, але вона вижила, то психічна травма виявляється набагато сильніше. Взагалі інтенсивність дитячого горя залежить від віку, рівня психічного розвитку, наявності та характеру власного досвіду зіткнення зі смертю (насамперед досвіду попередніх втрат).

Часто смерть близької людини породжує у дітей безліч найнеймовірніших питань, до яких дорослим належить поставитися з розумінням і тактовністю. Відповідати треба чесно і доступно, причому потрібно бути готовими до неодноразового повторення запитань про одне й те ж, терпляче пояснюючи все заново.

Багато дітей в період переживання втрати стають неслухняними, агресивними або розсіяними. Тому від батьків чи опікунів, перш за все, потрібне розуміння і терпимість, а також особлива увага до дитячих вчинків і висловлювань. Іноді дитяче горе може приймати надмірні форми. Як відрізнити норму від патології? Найчастіше справа стосується ступеня вираженості «симптомів» і їх тривалості. Дорослих повинні насторожувати тривала некерована поведінка, повна відсутність емоцій, занадто довге або незвичайне переживання горя дитиною. Приводом звернутися за допомогою до психолога можуть бути: різке зниження шкільної успішності, наполеглива відмова відвідувати школу; завзятий непослух чи агресія, нез’ясовні вибухи гніву, погіршення настрою; стійка тривога або фобії (тривалий страх перебувати одному), часті напади паніки, постійні нічні кошмари; виражені труднощі засипання і інші розлади сну; депресія, що затяглася, під час якої пропадає інтерес до навколишнього світу; нездатність справлятися з проблемами і повсякденними справами.Варто звернути особливу увагу і на те, що дитина уникає розмов і навіть згадок про померлого, про смерть або, навпаки, постійно говорить про бажання з’єднатися з покійним.

Проте, будь-яке горе - це робота для душі. Якщо дитині вдалося правильно його пережити, горе дає маленькій людині щось важливе: досвід, який робить його дорослішим, сильнішим і чутливіші до чужих бід. Якщо ж щось пішло не так, горе приймає патологічний характер. Які причини ведуть до цього? Їх декілька:

- дорослі не говорять про свою скорботу з дітьми;

- факт смерті взагалі приховується від дитини;

- дитина переживає почуття провини у зв'язку зі смертю близької людини.

Що далі робити? Поради психолога:

1. Не змушуйте себе стримувати горе, відреагуйте його, поспілкуйтесь про померлого члена сім'ї з людьми, якими Ви довіряєте. Невідреаговане горе переходить в "заморожену" стадію, що може виявлятись в постійному нервовому напруженні і призводити до більшої схильності до захворювань (в тому числі ЛОР і навіть онкології). Часто смерть близької людини породжує у дітей безліч найнеймовірніших питань, до яких дорослим належить поставитися з розумінням і тактовністю. Відповідати треба чесно і доступно, причому потрібно бути готовими до неодноразового повторення запитань про одне й те ж, терпляче пояснюючи все заново.

2. Не приховуйте від дитини факт втрати члена сімї. Як правило, діти висловлюють скорботу досить інтенсивно, але нетривало. У цей момент вони особливо потребують душевного тепла, підтримки та піклування. Їм необхідно, щоб їх обійняли, погладили по голові, дали відчути захищеними і не самотніми, улюбленими і, що дуже важливо, щоб їм пояснили, що плакати зовсім не соромно. Багато дітей в період переживання втрати стають неслухняними, агресивними або розсіяними. Тому від батьків, перш за все, потрібне розуміння і терпимість, а також особлива увага до дитячих вчинків і висловлювань.

3. Якою б не була дитина малою (навіть якщо їй всього 3 рочки), не потрібно приховувати від неї смерть родича. Багато хто скаржиться на те, що дуже важко пояснити дитині, що, наприклад, тато більше ніколи не прийде з роботи або братик не повернеться зі школи. Потрібно постаратися знайти слова, які були б доступні для дитячого розуміння. Бажано при цьому не говорити натяками, напівнатяками, фразами з казок. "Твоя сестричка міцно спить і її довго не можна будити!", "Твоя бабуся полетіла в чарівне царство і не скоро повернеться!" Подібні фрази можуть зародити в душі дитини помилкові надії, сподівання, ілюзії. Особливо шкідливі такі фрази: "Ось, ти дідуся не слухався, і він тепер помер!", "Якщо будеш слухатися нас із мамою, то коли-небудь твоя сестричка повернеться!" Це взагалі садизм. Коли з часом дитина зрозуміє правду, він вважатиме себе обдуреним, якщо йому відразу не сказали все як є.

4. Не треба щадити психіку дитини, приховуючи від нього своє горе, сльози. Нехай дитина бачить і знає, що ви теж оплакує, сумуєте, страждаєте, журитесь і тужіть. Це збудить в дитині співчуття, співпереживання, співчуття.

5. Не слід залишати дитину одну у своєму горі. Адже смерть близького - нещастя всієї родини, так ось, важливо, щоб вся сім'я журилася разом. Потрібно говорити з дитиною про померлого, допомагати йому виплакатися, не треба заспокоювати і втішати, нехай журиться нарівні з дорослими.

6. Не треба, щоб дитина уникала перебування на процесі поховання. Нехай теж поїде на цвинтар, побуде на поминках. Зрозуміло, що їй стане дуже страшно, тут важливо, щоб з нею поруч знаходився хтось, не сильно охоплений горем, наприклад, друг сім'ї.

7. Не треба сердитися на дитину, звинувачувати її в черствості, бездушності, якщо вона незабаром після смерті близької людини виявляє радість, радіє. Особливо це відноситься до дітей-дошкільнят. Наприклад, 4-х річний малюк дізнався, що в нього померла бабуся. Ось він гірко плаче, але минає десять хвилин, і дитина вже знову посміхається. Ні, він не черствий, не бездушний, він просто забув про нещастя, відволікся на улюблену іграшку. І якщо хтось заплаче знову, дитина через деякий час відновить сумувати по бабусі. Скорбота буде щирою.

8. Якщо це можливо, нехай дитина побуде з помираючим родичем останні хвилини життя. Це необхідно для того, щоб дитина не відчувала потім почуття провини за те, що не побула, не попрощалася, ну, і щоб не зароджувалися ілюзії і помилкові надії.

9. Потрібно, щоб повсякденний режим дитини, особливо маленької, не сильно порушувався у зв'язку зі смертю родича. Не треба відміняти свята в сім'ї. Це видасться вам блюзнірством, але якщо у дитини, яка втратила сестричку назавжди, через тиждень день народження, нехай буде свято. Звичайно, не таке веселий, не такий гучне, але свято. Також не треба одразу переселяти дитину в кімнату померлого, координуючись практичністю, мовляв, стало більше місця.

10. Не треба примушувати дитину постійно пам'ятати про померлого і говорити тільки про нього, особливо перший час.

11. Дуже важливо, щоб у перші години і дні після смерті родича, з дитиною, родину якого спіткало нещастя, знаходилася людина, не охоплений горем. Потрібно, щоб у ці важкі миті дитині було на кого покластися, щоб була підтримка, був той, з ким можна спокійно поговорити про померлого. Якщо дитина буде знати і відчувати, що вона не самотня у своєму горі, що після горя обов'язково настане радість, що її готові вислухати і підтримати, то тягар втрати буде пережитий з найменшим збитком для психіки, а сама дитина отримає неоціненний життєвий досвід співпереживання. Адже сумувати - це серйозна і важка робота.

12. Часто буває таке, що в маленької дитини з'являється почуття провини. Смерть близької людини іноді інтерпретується дитиною як результат власного бажання, якщо колись у момент сварки вона говорила щось на кшталт: «Я хочу, щоб тебе не було». Також смерть може сприйматися як покарання: «Мама померла і залишила мене, тому що я був поганим». Щоб допомогти дитині впоратися з почуттям провини, правильно буде пояснити їй обставини смерті близького та навести докази, що вона завжди була і залишається улюбленою. Важливо показати їй, що смерть не є результатом її слів чи бажань. Провина може виникати й тому, що після втрати в способі життя дитини нічого не змінилося, вона як і раніше грає, сміється, в той час як всі навколо сумні і розстроєні. Але така реакція цілком нормальна і зовсім не означає, що малюк не любив померлого, що він черствий і безсердечний. Якщо донести до нього цю думку, то переживання пройде менш болісно.

13. Підлітки зазвичай важче переживають втрату близької людини, ніж маленькі діти. Підлітки можуть вести себе невластивим їм чином, в крайніх випадках – відчувати депресію, тікати з дому, міняти друзів, вживати наркотики, ставати сексуально розбещеними чи навіть мати суїцидальні тенденції. Хтось замикається в собі, прагне до самотності. У таких випадках не варто турбувати дитину, усамітнення буває необхідно їй для протікання природного процесу переживання горя. Деякі відразу стають дорослими не по роках, приймаючи рішення захищати і піклуватися про маму (тата) і інших членів сім’ї. Прагнення підлітка підтримувати згорьованих близьких, допомагати їм, розділяти з ними скорботу не повинно ігноруватися і тим більше припинятися зі страху, що воно може піти на шкоду його інтересам. Безумовно, дуже важливо, щоб дитині надавали можливість розвиватися своїм шляхом. Однак участь у сімейному горі і турбота про рідних, коли вони не затьмарюють власних перспектив і не нав’язуються ззовні, не можуть цьому перешкодити.

14. Дуже можуть допомогти в полегшенні переживання горя методи терапії листами. У листі згорьованій дитині або дорослому можна запропонувати написати померлому свої думки і почуття, попрощатися з ним. Потім такий лист за бажанням можна зберігати, спалити, кинути в річку, або покласти у повітряну кульку і випустити в небо.

Пам'ятайте, що Ваша любов та підтримка можуть допомогти дитині пережити горе, і навіть стати зціленням для Вас самих.

Я втомилася бути матір'ю...

Кожна жінка мріє стати матір’ю і малює майбутнє в самих райдужних тонах, не замислюючись про ті проблеми, які неминуче принесе материнство. Одна з головних — це втома: і фізична, і психологічна.

Втрачені ілюзії материнства

«Я втомилася бути мамою. Як вагітна жінка уявляє собі майбутнє? Ось вона схиляється над дитячою колискою, де безтурботно спить її дорогий малюк, мріючи про те, як він виросте і, звичайно, буде займатися музикою. А ще фігурним катанням. І вчитися в художній школі … і…»

На жаль, реальність, як завжди, не зовсім збігається з мрією. Насправді ж з народженням дитини життя змінюється кардинально і безповоротно. Відтепер кожен свій крок ви співвідносите з потребами маленького чоловічка. Ви абсолютно виснажені і фізично, і морально, наслідком постійної втоми можуть бути дві речі: агресія і апатія. Часом вони існують паралельно, по черзі змінюючи один одного.

Материнська агресія

Про цей бік материнства у нас якось не прийнято говорити. Однак це не означає, що подібного явища не існує. Батьки, збожеволілі від дитячого плачу, часом зовсім перестають себе контролювати, вони готові зробити що завгодно, аби дитина замовкла. І, на жаль, роблять. У педіатрії існує навіть поняття « травма від струсу». Таку травму дитина може отримати, якщо її з силою погойдають в пориві злості. Наслідки можуть бути сумними: в їх числі дислексія, синдром дефіциту уваги, затримка розумового розвитку і навіть смерть.

Виявляється, неможливо батькам всі емоції взяти під суворий контроль і помістити в жорсткі рамки «правильної поведінки». Тоді-то батьки і відчувають свою безпорадність, і як наслідок — їх охоплює гнів, роздратування, злість. Але як же впоратися зі своїм постійними внутрішніми напруженням і тривогою? Як не допустити агресії по відношенню до дитини?

Що робити?

- Якщо дитина довела вас до істерики і ви відчуваєте, що перестаєте себе контролювати і вже готові вдарити її, скажіть собі СТОП. Передайте дитину комусь із домашніх і вирушайте пити чай, приймати душ або телефонувати подрузі — займіться чим-небудь приємним для себе. Підійде похід в найближчий магазин або просто прогулянка. Це краще, ніж труситися від злості, намагаючись старанно виконувати материнські обов’язки.

- Уявіть собі в яскравих фарбах, що було б, якби ви не стрималися і побили дитину, накричали на неї, або зробили ще щось, що вам в той момент хотілося. Уявили? Чи не правда, розбита чашка, яку ви з усього маху жбурнули про стінку, набагато менша втрата?

- Коли прийдете в себе, з позитивним настроєм повертайтеся до малюка.

Шукаємо компроміс

Заспокоївшись, постарайтеся проаналізувати свій стан. Очевидно одне: ви дійсно дуже втомилися і вам потрібен відпочинок. Постарайтеся так організувати режим дня, щоб у ньому знайшлося хоч якесь місце для вашого особистого часу. Якщо малюкові вже більше трьох років, з ним можна спробувати домовитися, що в певний момент вам треба побути одній, а потім ви обов’язково повернетеся до нього. Дитина цілком може зрозуміти, що у кожної людини — і великої, і маленької — має бути час для себе, свій внутрішній простір, який ніхто не може порушити. Поступово у малюка виробляється почуття поваги до ваших занять і вашого часу. Крім того, на вашому прикладі він вчиться виражати словами, що з ним відбувається, що він відчуває в даний момент, а значить, легко зможе розповісти вам і про свої переживання. З точки зору психології це дуже важливе вміння — не заганяти свої почуття вглиб, а вміти ними ділитися з розуміючими, близькими людьми.

Що робити, коли робити нічого не хочеться?

Іншою стороною втоми може бути апатія. Напевно, немає людини, якій не знайоме це почуття. Слово «апатія» в перекладі з грецької означає «безпристрасність». Це стан емоційної пасивності, байдужості, байдужості до подій навколишньої дійсності. Але апатія молодої мами ускладнюється тим, що вона несе відповідальність не тільки за себе, але і за дитину. Її потрібно годувати, вкладати спати, займатися з нею різними корисними речами, а сил не залишається вже ні на що.

- Перечитайте якусь дотепну книжку, бажано безпосередньо з дитячою темою.

- Згадайте про своє хобі. Якщо ж згадувати нічого, то знайдіть для себе якесь нове захоплення.

- Займіться спортом це класичний засіб від апатії, як раз і фігуру в порядок приведете.

- Спілкуйтеся, заводьте нові знайомства. Навіть якщо це будуть не професійні та ділові зв’язки, а дружба з матусями на дитячому майданчику, це все одно вихід з хворобливого і руйнівного самокопання.

«Я буду найкращою мамою!»

У психології є поняття «комплекс відмінниці». Вважається, що цей комплекс характерний для процвітаючих бізнес-леді, однак пристрасть до перфекціонізму зустрічається і у молодих мам, які присвятили всю себе вихованню дитини.

Повірте, що навіть від улюбленої дитини можна втомитися! «Не можна втомитися від того, кого любиш» — Це красиві слова і не більше того. Якраз ті, хто постійно переживає за свою дитину, прагнуть дати йому якомога більше, вичерпують емоційні ресурси швидше, ніж батьки, які не надто сильно замислюються про високі матерії.

Ранній розвиток нікуди не втече, і, можливо, набагато більше користі і мамі, і малюкові принесе прогулянка по парку чи тиждень байдикування, не затьмарений докорами сумління. Подумайте, адже завжди знайдуться мами, які займатимуться розвитком своєї дитини більше, ніж ви. Знайдуться й інші — ті, що будуть робити набагато менше вашого. Так чи варто постійно озиратися на тих і на інших?

Хто може допомогти в цій ситуації?

Чоловік. Розкажіть йому про все, що з вами відбувається. Подумайте разом, як із загального щоденного розкладу викроїти пару годинок, які ви можете витратити тільки на себе.

Подруга. Від неї вимагається вислухати вас і втішити. Чудово, якщо у вашій наперсниці був подібний життєвий досвід, тоді вона добре зможе вас зрозуміти. Через подібне пройшли дуже багато жінок. І благополучно вийшли з нього!

Мама або свекруха. Часом скаржитися на життя мамі — собі дорожче, тому що вона переживає ще більше вашого. Але от довірити на якийсь час дитя улюбленій бабусі, поки ви приходите в себе, — чому б і ні?

Психотерапевт. Звичайно, цей варіант вимагає матеріальних витрат, але зазвичай вони виправдані.

Якщо ви відчуваєте, що не справляєтеся з домашнім господарством, знайдіть помічницю і передайте їй частину побутових турбот і проблем.

Чи варто звинувачувати себе в втомі від власної дитини?

Коли народжується малюк, і вся материнська любов спрямовується до нього — мати, незважаючи на перевтому від клопоту і недосипу, може довго самій собі не зізнаватися в тому, що втомлюється від дитини.

Начебто якось аж грішно: ось він, рідний, маленький, що вимагає постійної турботи — а в голову ні-ні та й прослизне шалена думка хоч на пару годин забути про памперсах і прогулятися по магазинах або випити чашечку кави, не чуючи дитячого плачу! І відразу жінка осмикує себе: які магазини, яку каву, хіба вони стоять хоч однієї усмішки крихти? Ні!

І молода мама продовжує «марафон», збиваючись з ніг, аби тільки у власних очах виглядати гарною, правильною і люблячою матір’ю!

Та й мами більш старших діток, які вже не потребують постійної материнської присутності і турботи, часто самі настільки зациклюють всі свої помисли на дитині, що вважають, як б то ні було, сторонні інтереси у «великому» світі — мало не злочин перед своїм малюком!

Хто не знає матусь, які всіма правдами і неправдами продовжують декрет, або вирішують не працювати зовсім, не хочуть віддавати дитину в дитсадок тощо?

Втома від такого одноманітного життя проте, накопичується, і виливається на самого ж малюка — мати постійно «на нервах», і вона починає чекати від дитини, що вона неодмінно «компенсує» їй її жертву… А вона, як на зло, не виправдовує очікувань — вередує, шумить, недостатньо добре вчиться, намагається грубити батькам і т.д.

І от мати звалює провину на дитину — «я ж заради тебе …, а ти навіть не …»

Як навчитися відпочивати від дитини?

Як цього не допустити? Вчасно зрозуміти, що не варто звинувачувати себе в втоми від материнських обов’язків — відпочинок від дитини потрібен!

Більш того, треба розуміти — в тому, що мати втомлюється сидіти з дитиною, сам малюк не винен! Діти дійсно часто шумлять, вимагають силу-силенну уваги і терпіння — але це нормально і до всього цього потрібно бути готовою, зважившись стати матір’ю!

А ще варто розібратися, чи дійсно ти втомлюєшся від самої дитини? Або проблема в одноманітному домашньому способі життя, браку часу на себе і якісь інтереси поза домом, в нудьзі, в нереалізованих бажаннях? Чим більше жінка прагне до ідеалу турботливої ​​матері, тим значніше всі ці чинники проявляють себе.

Навіть немовля можна на пару годин залишити з татом чи бабусею! Візьміть собі за правило — хоча б раз на тиждень виходити з дому без дитини і робити те, що хочеться — займатися шопінгом, бачитися з подругами, гуляти по місту і т.п. При цьому — якщо забіг по магазинах, щось не дитячим, якщо читання книжок на лавочці в парку — щось не Бенджаміна Спока, і т.д.! Відійдіть на ці два-три години від дитячої теми взагалі!

Дитина для матері — головне в житті! Але не можна заповнювати нею все життя! Обов’язково знаходьте час на якісь заняття, не пов’язані безпосередньо з дитиною (навіть в стінах будинку, на очах у дитини). Повірте, діти гостро відчувають все, і для малюка набагато кращих життєвим прикладом буде різнобічна, амбіційна, захоплена чимось мама, ніж «квочка», нічим, крім свого мамства і домашнього побуту, не цікавиться …

Спілкуйся і дружи з бездітними! Коли дружать мами (особливо з дітьми близького віку), то всі розмови — знову ж про материнство, дітей… Нічого поганого в цьому немає, але не відбувається переключення. А коли втомлюєшся сидіти з дитиною і зустрічаєшся з бездітною подругою, яка навіть з ввічливості не може толком підтримати бесіду про сумішах і памперсах, то з нею і можна на один вечір «випасти з буднів»!

Як ні старайся бути ідеальною матір’ю і дозволяти дитині все, - це неможливо — завжди виявиться щось упущене, недодане, недовиховане тощо. Не треба намагатися завжди робити вигляд перед малюком, що Ви в гарному настрої, не варто виконувати всі забаганки і т.д. Дитина повинна знати, що вона не має привілеїв перед іншими, дорослими людьми — їй теж не радіють, якщо вона заважає і дратує! А якщо витрачати зусилля на зовнішній спокій, то внутрішньо втомишся від дитини ще більше …

Що робити, якщо втомилася від дитини і вона дратує?

Так-так, матусі, не треба підтискати губки і говорити, що «Я не втомлююся з дитиною! Своє чадо дратувати не може! »- Вам повірять тільки юні бездітні особи! А насправді …

Як сказала одна мама двох дітлахів — іноді дуже хочеться мати загінчик для дітей, щоб відпочити від них!

Всяка мама знає ситуацію, в якій хочеться лягти і накрити голову подушкою, коли вичерпані всі засоби втихомирення шилопопого істоти — особливо якщо справа відбувається при сторонніх! За словами ще однієї матері — «батьки напружуються самі по собі, напружуються за інших і напружуються за те, що інші напружуються! ».

Що ж робити, щоб не витрачати даремно нервові клітини на цілком природне для малюків бажання вибігають і викричатися?

Не соромтеся прямо висловлювати дітям свої емоції і почуття. Не лаяти: «А ну сядь і замовкни негайно !!!», а, наприклад — «Тобі так хочеться кричати прямо зараз? А мені зараз так хочеться помовчати і побути в тиші». Іноді це працює, настрій матері може передатися навіть дуже маленькій дитині!

Залиште дитину одну і по можливості не реагуйте на її капризи (якщо це дійсно капризи, а не реальні потреби!). Діти обожнюють «грати на публіку». Як у відомому анекдоті: «- А чому ти перестав плакати? .. — А я не тобі плакав, а тітці Маші! ..». Загалом, вищезгаданий «загончик» (у вигляді замкненої дитячої, наприклад) іноді й справді в собі нічого антипедагогічного не таїть!

Попросіть дитину щось зробити — те, що її займе. Намалювати картинку, прочитати казку тощо.

Обійміть малюка, погладьте його, почніть говорити йому що-небудь неголосним спокійним голосом — так дитина може заспокоїтися і перейти від фази розбурханої в умиротворений стан!

Втомлюються від дитини іноді навіть самі чудові батьки — і це нормально!

Дитина краде...

Фахівці, що працюють з дітьми, знають: практично кожна дитина хоч раз в житті взяла чуже. При цьому переважна більшість дорослих реагує на випадки дитячого злодійства дуже гостро. Розгубленість («Як це могло статися з моєю дитиною?»), Паніка («Що подумають оточуючі?», «Я поганий вихователь ...»), бажання «покарати так, щоб не кортіло красти».

Важливо, як ми поставимося до ситуації, якщо це сталося з дитиною в перший раз (або ми помітили це в перший раз). Звичайно, наша реакція буде залежати і від віку дитини.

Терміни "крадіжка", "злодійство" взагалі незастосовні до дошкільнят, тому що світ реальний і світ їх фантазій нероздільні. Усвідомити свій поганий вчинок вони ще не в змозі.

Існує безліч причин, за якими діти можуть брати чужі речі:

- Дитина може відчувати сильне бажання володіти чим-небудь (найчастіше якоюсь іграшкою), з яким малюк не в змозі впоратися. Бачучи нову іграшку у однолітка, про яку сам давно мріяв, і, знайшовши момент, він її ховає або забирає додому. Причиною такої поведінки є особливість свідомості дитини-дошкільника: для нього такі поняття як «моє», «твоє», «чуже» є абстрактними і незрозумілими.

Простий приклад: дво - трирічний малюк ще не здатний зрозуміти, що таке власність і приналежність, а як наслідок цього на прогулянці або в гостях дитина хоче взяти собі будь-яку іграшку, що їм сподобалась. Не варто називати її злодієм, краще розповісти їй що це чужа іграшка, і тому брати її не можна, адже сама дитина цього ще не знає і без допомоги дорослих не може зрозуміти, що чужі речі брати недобре. Про це батьки повинні їй розповісти і не раз, і свою розповідь краще супроводжувати розбором конкретної ситуації, а щоб дитині було зрозуміліше, звернути її увагу на переживання людини яка втратила якусь річ.

- Дитина могла захотіти зробити подарунок комусь із близьких (зазвичай батькам). Ця причина так само пов'язана з відсутністю розуміння негативної оцінки злодійства. Малюк прагне тим чи іншим способом зробити мамі приємне - і те, що він чинить неправильно йому просто не приходить в голову.

- Діти можуть відчувати, ніби вони «знайшли» річ, яка не належить їм, а відповідно, вони можуть залишити її собі. Батьки повинні навчити своїх дітей, що «знайдені» предмети, не обов'язково повинні залишатися у їхній власності.

- Діти можуть красти, щоб привернути до себе увагу. Часто, вони шукають уваги з боку не тільки батьків, але також з боку однолітків, братів чи сестер. Також вони можуть красти, бажаючи привернути увагу однолітків до себе як власника якої-небудь речі.

- Діти вчаться на прикладі дорослих. Коли дитина бачить, як батьки забирають речі з роботи, від сусідів або навіть з магазину, фактично вони є прикладом злодійської поведінки.

- Деякі діти, які крадуть, відчувають, що ніби їм не вистачає чогось, що є в інших дітей. Наприклад, у деяких друзів ваших дітей є кишенькові гроші. Батьки можуть не бачити в цьому необхідності, або у них немає можливості давати кишенькові гроші дитині, тому дитина починає красти гроші, щоб задовольнити свої потреби.

- Деякі діти крадуть, щоб отримати контроль або владу.

- Дитина може вкрасти, бажаючи покарати кого-небудь або помститися йому.

Малюки

Як правило, батьки розуміють: якщо таке трапилося з дитиною, якій не виповнилося ще й чотирьох років, її вчинок важко назвати справжньою крадіжкою. Малюк ще не в змозі розрізняти «моя річ» - «не моя». Старша дитина (чотири - шість років) вже здатна засвоїти межі власності. Але їй поки важко стримувати свою природну імпульсивність: захотілося, знаю, що не моє, все одно взяв, причому ціна речі при цьому для неї ролі не грає.

Дорослі зазвичай бувають дуже шоковані подією, якщо узята річ дорога, і набагато менш гостро реагують, якщо це якась дрібниця - пластмасова іграшка, наприклад. Тут й криється один з підводних каменів запуску механізму усвідомленої крадіжки. Тут треба бути послідовним: або піднімати шум з приводу пластмасової іграшки, якщо вас хвилює власне крадіжка, або з розумінням поставитися до крадіжки дорогої речі - якщо розумієте, що це ще не крадіжка, а просто імпульсивна поведінка маленької дитини.

Дітям потрібно викладати уроки про особисту власність і що не можна брати що-небудь без дозволу. Діти у віці до п'яти років взагалі егоїстичні, і часто їх основна мета знайти і взяти те, що їм хочеться. Саме тому батьки повинні привчити дитину питати дозволу, щоб взяти або запозичити чиюсь річ.

Як поводитися з дошкільням, якщо він приніс в будинок чужу річ?

Найголовніше - поставтеся до цього спокійно: все буває. Якщо ви дивуєтеся нелогічності вчинків дошколят «Навіщо було забирати щось, якщо заздалегідь знаєш, що тебе зловлять?», то скоріше за все, ви самі від цих дошколят мало чим відрізняєтеся. Вони не думають, коли беруть чуже, а ви не думаєте, коли на них гніваєтесь за це. І те, і інше - прості автоматизми. Якщо Ви розумієте ситуацію, ви не будете сердитися і дивуватися: замість цього ви будете думати, що тут можна зробити.

Спочатку спробуйте розібратися, що ж насправді сталося. Дуже може бути, що не відбулося нічого: наприклад, малюк просто помінявся з іншою дитиною. Якщо ж іграшка ця з дитячого саду або з кабінету дитячого лікаря, то стандартний варіант - без всякої лайки потрібно прийти разом з дитиною туди, де він взяв цю іграшку, щоб він там відкрито іграшку повернув і попросив вибачення, що зробив це не запитавши дозволу. Чудово буде, якщо дитина зрозуміє, що якщо попросити, то цю іграшку йому іноді можуть і подарувати.

Трохи інший випадок, - якщо з'ясувалося, що іграшка або річ - власність іншої дитини. Тут важливо розібратися в нюансах ситуації. Наприклад, ця річ принесена в будинок відкрито і дитина сама розповіла про неї? Або ви знайшли її захованою серед домашніх іграшок? Які стосунки склалися у нього з господарем речі? Чи відчуває дитина почуття провини, коли річ знайдена Вами?

Якщо дитина не соромиться і не шкодує про свій вчинок, потрібно висловитися строго і однозначно: ви засуджуєте подію, річ потрібно повернути прилюдно, щоб він зробив це особисто, як би не було це неприємно. Так, це неприємно, але в Вашій сім'ї так не чинять, це поганий вчинок.

Якщо ж малюк розуміє свою провину, акцент перенесіть на переживання власника речі: як йому погано, і допоможіть своїй дитині повернути річ чи іграшку без зайвих принижень: краще зробити це наодинці з господарем речі. Добре буде, якщо Ви підкажете зробити компенсацію, а саме: дитина може запропонувати якусь із своїх іграшок назовсім або на деякий час.

Що робити, якщо дошкільник бере без дозволу гроші?

Знову, як завжди - спочатку потрібно з'ясувати, навіщо вони йому знадобилися. Можливо, він купує на них якісь дрібниці або солодощі і роздає іншим дітям. Причина - бажання привернути симпатії однолітків, купити їх розташування. Поясніть йому, що цей спосіб придбати друзів - не зовсім найнадійніший. Якщо ви розумієте, що дитина дійсно відчуває проблеми у встановленні контактів, допоможіть йому - організуйте вдома дитяче свято, пригостіть з ним її друзів цукерками тощо.

Інший варіант: дитина може віддавати взяті з дому гроші у дворі більш старшим дітям - по наївності або під погрозами. Це вже здирство, і його слід рішуче припиняти. Дитині ж пояснити, як себе вести у випадках, якщо у нього щось просять або вимагають: як відповісти, до кого звернутися за допомогою і т. д.

Не зупиняйтеся на власне проступку, оскільки те, що відбулося – це слушний момент для того, щоб поговорити з дитиною про ставлення до грошей взагалі: їх могли відкладати на якусь покупку або розраховували, щоб їх вистачило до майбутньої зарплати тощо.

Також приберіть гроші із зони доступності. У деяких сім'ях гроші (ну, нехай невеликі) просто розкидані по різних місцях квартири, але якщо ви провокуєте дитину брати дрібні суми, ви все одно підштовхуєте її до крадіжок. Поки поведінка дитини є імпульсивною - забирайте з очей те, що буде її провокувати.

Однак найважливіше - задуматися не про те, щоб дитину нічого не провокувало красти, а почати піклуватися про те, щоб злодійство для дитини стало особистісно неприпустимим. Тут перше - тверде розуміння «Я - не злодій! Красти - не можна!». А друге - розвиток волі, вміння стримувати свої імпульси і бажання. Дитина може все знати і розуміти, але якщо вона не може себе стримувати, її руки будуть тягнутися до грошей наче самі...  А як розвивати волю у дитини? Тут треба пам'ятати головне - якщо дитина не вміє і не звикла слухатися вас, вона не зможе слухати і себе. Воля - це твердий голос батька, який звучить в душі дитини, і формування волі починається з порядку і дисципліни в сім'ї.

Як показує практика, діти, що крадуть, не можуть контролювати не тільки «позиви» що-небудь поцупити, у них проблеми в усьому, де необхідний вольовий контроль: вони насилу сідають за уроки, їх потрібно змушувати утримувати в порядку «свою територію», дотримувати необхідні заходи гігієни (наприклад, чистити зуби), витримувати обмеження в часі і просторі, навіть дотримуватися правил у спільних іграх їм нелегко. Батьки таких дітей виконують зовнішні вольові функції, які в нормі повинні бути у дітей всередині (зрозуміло, що в залежності від віку, ці функції у дитини присутні в більшій чи меншій мірі). Це функції самоконтролю і вольового самопримусу. Ось і виходить: якщо у дитини не сформовані ці якості як свої власні, тому їх спочатку контролюють і примушують щось робити батьки, потім - школа, потім - міліція і закон. Доросла людина, що виросла з такої дитини, весь час потребує зовнішнього контролю та примусу – свого ж всередині немає.

Якщо дитина була поміченою у крадіжці:

ü  Не погрожуйте дитині в разі відмови визнати провину. Ваша явна агресія відразу ж заведе його в глухий кут. Краще запитати прямо, чи брав він що-небудь чуже, ніж намагатися силою змусити його визнати свою поразку і те, що він «злодій».

ü  Не кличте його злодієм, чи не навішувати ярлики пророкуючи кримінальне майбутнє.

ü  Не порівнюйте малюка з іншими дітьми або з собою в дитинстві, не домагайтеся того, щоб він відчував себе присоромленим і пригніченим («Мені соромно за тебе", "Нікому з батьків не доводиться так червоніти", "Мій син не міг так вчинити» тощо);

ü  Не влаштовуйте судилище за кожен, навіть незначний проступок дитини - інакше вона буде приховувати від вас все, що з нею відбувається;

ü  Не обговорюйте проблему зі сторонніми людьми в присутності дитини. Золоте правило виховання свідчить: «лай наодинці, хвали - при всіх».

ü  Не звертайтеся до дитини з риторичними питаннями типу «Як ти міг?» тощо - це абсолютно марно і навіть шкідливо.

ü  Не вертайтеся до того, що відбулося (після того як ситуація була розібрана), так як цим ви тільки закріпите даний вчинок у свідомості дитини.

ü  Не нагадуйте дитині про те, що трапилося, якщо він скоїв інший проступок, який не має відношення до крадіжок.

Пам'ятайте про те, що злодійство може бути реакцією на сімейне неблагополуччя, помилки в системі виховання.

До основних помилок у вихованні, здатним спровокувати дитяче злодійство можна віднести наступні:

·         відсутність послідовності у вихованні, коли в одній ситуації дитину карають, а в іншій – «закривають очі» на проступок: погрожували покарати, але не покарали;

·         неузгодженість вимог дорослих (тато дозволяє, а мама забороняє);

·         «подвійна мораль» - коли пояснювання і вимоги батьків розходяться з їхніми вчинками в тій же ситуації (наприклад, батьки кажутьть дитині, «що брати чуже не можна», а самі приносять з роботи те, що «погано лежить». Дитина, щиро вірячи в авторитет і непогрішність батьків, наслідує їх приклад і довго не може зрозуміти, за що його лають, якщо він поводиться, як мама і тато.);

·         ситуація вседозволеності, виховання дитини в стилі «кумир сім'ї»: дитина росте з думкою «я краща і єдина», їй важко навчитися рахуватися з думкою інших людей, адже вона орієнтується лише на свої бажання та інтереси. Такі діти, потрапляючи в колектив однолітків, продовжують вести себе так само, як і в сім'ї, але дуже швидко отримують від дітей «зворотний зв'язок» - з ними не хочуть спілкуватися. Вони щиро не розуміють, чому брати те, що їм хочеться, не можна. А батьки починають звинувачувати інших дітей в згубному впливі на їх «чудо-дитину»;

·         тотальний контроль за поведінкою і діями дитини. При цьому одні діти займають активну «оборонну» позицію, постійно проявляючи впертість і вступаючи в сперечання з приводу. А інші «йдуть у підпілля», продовжуючи здійснювати засуджує дорослими вчинки, але вже в ті моменти, коли на них не звертають уваги.

Що можуть зробити батьки щоб запобігти випадкам крадіжки.

      Поговоріть зі своїми дітьми про крадіжки. Дана бесіда повинна включати в себе поняття того, що є, а що не є крадіжкою. Таку бесіду, залежно від здібностей дитини, можна проводити у віці від чотирьох до п'яти років. Поясніть дитині, що красти - це погано.

      Ваша дитина повинна знати, що не можна чіпати чиї-небудь речі без дозволу.

      Переконайтеся, що ваша дитина знає, що злодійство може стати причиною втрати друзів, втрати довіри, а також неприємного відчуття після крадіжки.

      Дитина повинна знати, що з вашого боку будуть рішучі заходи з неприємними наслідками. Дитина повинна повернути річ власнику, або заплатити за неї. Якщо у вашої дитини немає грошей, вона повинен виконати додаткову роботу, щоб заробити грошей. Дитина повинна відповідати за неправильні дії.

      Якщо ваша дитина краде у інших дітей речі і предмети, в яких вона має потребу (олівці, папір і ручки), поясніть йому, що не можна брати чужі речі, а краще просто попросити все необхідне у батьків - ви самі купите йому все, що потрібно.

      Прибирайте речі, які ви не хочете, щоб ваша дитина взяла, в ті місця, де вона не зможе до них дістатися.

      Поясніть малюку, що у нього в найближчому майбутньому буде можливість отримати певну річ. Це навчить вашу дитини терпінню і відкладеній винагороді.

      Якщо ваша малюк краде, ви повинні це припинити - але тільки якщо ви абсолютно впевнені в фактах. Пам’ятайте про презумпцію невиновності. Ніщо не ранить важче, ніж несправедливе звинувачення. Ви повинні йому сказати, що його поведінка неприйнятна, але в той же час важливо запевнити малюка, що дуже його любите - навіть якщо не схвалюєте зараз його поведінку.

      Подумайте, перш ніж приступати до рішучих дій. Безперечно, злодійство не повинно залишатися безкарним, але тільки якщо ви впевнені, що і дитина вважає це покарання справедливим. Можливо ваша суворість не тільки не позбавить її від поганих схильностей, а тільки спровокує масу інших, не менш шкідливих вчинків. Переживши покарання, дитина, швидше за все, навчиться хитрувати, щось приховувати, обманювати, боячись лише одного - бути викритим. Але хіба тільки страх покарання утримує дітей від бажання взяти чуже?

У висновку скажемо про те, що загальна стратегія поведінки батьків по відношенню до крадіжок своїх дітей повинна залежати від причин поведінки дитини, з'ясування яких справа першорядної важливості. Але в будь-якому випадку необхідно пам'ятати, що поява такого тривожного сигналу, як крадіжка, свідчить про те, що вашій дитині бракує любові й уваги.

Якщо, незважаючи на всю турботу, любов і ласку в спілкуванні з малюком, у вашому будинку раніше з'являються дрібнички невідомого походження - це привід для занепокоєння. Можливо, дитина дійсно страждає рідкісним захворюванням - клептоманією. Але не поспішайте навішувати на нього ярлик психічного розладу, краще серйозно задумайтеся про професійну допомогу психолога або психотерапевта. Важливо зрозуміти: при клептоманії злодійство - це наслідок, вторинні проблеми по відношенню до внутрішніх вад психіки дитини. У дітей, які страждають на клептоманію, просто немає здатності контролювати свої імпульси і розуміти свою поведінку. Отже, щоб дитина з психічним розладом перестала красти, її потрібно лікувати. Але пам'ятайте, настільки серйозний діагноз, як клептоманія, може поставити тільки професійний психотерапевт.

Батьки розлучаються: що робити?

БАТЬКИ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ: ЩО РОБИТИ?

На жаль, зараз ситуації, коли розлучаються батьки – не рідкість. Будь-яке розлучення – це завжди стресова ситуація (незалежно – позитивний це стрес чи негативний), і фактично постраждалими є всі учасники процесу – і ініціатор розлучення, і «жертва» розлучення, але найбільш постраждалою зазвичай виявляється саме дитина.

Для маленької дитини є дуже важливим відчувати свою безпеку у цьому світі. І значну роль в забезпеченні такого відчуття безпеки відіграють її батьки. Коли вони приймають рішення про розлучення, світ дитини ніби руйнується, вона відчуває, що світ вже не такий й безпечний, в неї можуть проявитися ознаки тривожності, з’явитися страхи. Що вже й казати про ті сім’ї, що розлучаються,. коли в обох батьків дитина опиняється фактично на останньому місці.

Процес розлучення — не миттєвий психологічний факт. Відбувається емоційна напружена робота, яка в певних випадках потребує спеціалізованої професійної допомоги. Під час супроводу процесу розлучення професіонал, окрім чоловіка та дружини, обов'язково має зауважувати й дітей. При цьому дітям необхідно приділяти увагу на всіх стадіях розлучення. Як правило, психологічний стан дітей, їхня поведінка — це ніби дзеркало подружніх взаємин.

Стандартний процес розлучення має кілька стадій:

1.            Процес тривалої суб'єктивної неможливості чоловіка й жінки разом виокремити питання, в яких є певні розбіжності, і знайти шляхи їх подолання. При цьому подружжя не завжди може виявити справжні проблемні зони, у більшості випадків проявляє лише симптоматику і не готове шукати причини подібних проявів. На цьому етапі зростає емоційне напруження.

2.            Стадія переживання піку подружніх «непорозумінь».

3.            Відсутність наявності декількох альтернативних варіантів вирішення наявної проблемної подружньої ситуації.

4.            Стадія визначення суб'єктивного, єдино можливого шляху вирішення напруженої ситуації, а саме розлучення.

5.            Стадія відкритої конфронтації і з'ясування стосунків (у ситуації усвідомлення наближення до формального розлучення).

6.            Стадія переживання безпосереднього формального розлучення.

7.            Переживання періоду після розлучення (стрес, можливо депресії, адаптація до нового статусу, способу життя).

8.            Стадія побудови подальшого життя окремо кожним із подружжя.

Давайте дізнаємось, як більшість дітей певного віку переживають розлучення батьків.

ВІД НАРОДЖЕННЯ ДО 18 МІСЯЦІВ

Діти в цьому віці не розуміють дійсності, не усвідомлюють складності людських стосунків, не можуть визначити причин конфліктів, але відчувають найсильнішу напругу і тривогу. Якщо дитина стає свідком частих сварок батьків, вона стає неспокійною, дратівливою, може погано спати або їсти, може лякатися незнайомих людей. Як правило, такі діти схильні до відставання в розвитку: починають пізніше перевертатися, сідати, плазувати, ходити, гірше говорити. Можна помітити, що малюк пропускає якийсь етап розвитку: не плазував, а одразу пішов, не сидів — одразу встав, а потім навчився сідати вже з положення стоячи... Такі особливості можуть свідчити про те, що дитина переживає сильне внутрішнє напруження.

Як допомогти дитині пережити складний період розлучення батьків ?

У цей час, складний для всієї родини, діти мають особливу потребу в близькості зі своїми рідними людьми. Постарайтеся не змінювати дитині режим життя, зберігайте, по можливості, предмети інтер'єру, до яких звикла дитина, іграшки, які вона любить. Якнайбільше часу проводьте з дитиною: обіймайте її, гладьте, цілуйте, тримайте на руках. Як ніколи раніше, зараз вона має потребу в фізичному підтвердженні вашої любові. Це стосується і батька, й матері, в яких би стосунках вони не були.

Залучайте собі на допомогу родичів, друзів, щоб у вас був час подбати про свій психологічний стан і відпочинок. Дитині ви потрібні уважні, добрі, люблячі, спокійні, чуйні. Тоді й вона буде відчувати заспокоєння.

18 МІСЯЦІВ—З РОКИ

Починаючи з 18 місяців, дитина стає активним учасником сімейного життя. Водночас вона емоційно сильно пов'язана з батьками. У стосунках з мамою і татом — увесь світ дитини. У цей період для дитини батьки — єдиний базовий фундамент, на який вона спирається, поступово вивчаючи світ навколо себе. І коли цей фундамент починає руйнуватися, дитина переживає сильний страх того, що втратить усе.

Дітям складно прийняти розставання батьків. Десь із двох років вони схильні звинувачувати себе в тому, що батьки розлучаються.  Від безсилля, почуття провини та злості поведінка в дітей починає змінюватись.

Деякі малята вимагають до себе більше уваги, частіше плачуть, вередують. Хтось починає битися, кусатися, плюватися, не слухає старших. Деякі замикаються в собі: можуть припинити говорити або менше говорити, можуть стати пасивними й «відсутніми», ніби піти в себе. Можуть з'явитися нові звички та форми поведінки, в основі яких лежить пережитий стрес: діти починають ссати палець, припиняють ходити на горщик. У дітей виникають різні страхи: страх самотності, страх темряви, страх залишатися вночі самому в своїй кімнаті.

Як допомогти дитині пережити складний період розлучення батьків?

Батьки мають співпрацювати одне з одним і домовлятися про те, якою буде взаємодія з дитиною.

Забороняється у присутності дитини нападати одне на одного як фізично, так і морально, розповідати про негативні риси батька чи матері. Уникайте таких слів, як «нас кинули», «нас більше не люблять», «ми нікому не потрібні». Пам'ятайте, що дітям у будь-якому віці необхідна стабільність. І якщо вже батьки не перебувають один з одним,  то хоча б постарайтеся в побуті, режимі, іграх, дозвіллі зберегти колишній уклад. Потрібно приділяти дитині більше уваги: грайтеся з нею читайте книжки, ходіть разом у гості або в справах. Звісно, ви самі переживаєте. Ви можете бути ще більше зайнятими через те, що тепер усі обов'язки, які раніше ділилися на двох вам доводиться виконувати самій (самому). Виділити час для дитини може бути ще важче ніж раніше. А може просто не вистачати душевних сил. І все ж спробуйте...

В 18 місяців з дитиною можна говорити про її почуття: «Я бачу, ти засмучений через те, що тато не прийшов укладати тебе спати», «Ти злишся тому, що мама тепер живе не з нами, ти думаєш, що вона тебе розлюбила, але це не та, вона тебе любить, як і колись», «Ти залишаєшся для нас найдорожчою людиною в усьому світі», «Ти сумуєш, що тато не може погратися з тобою, але він дуже хотів би бути тут». Із двох років можна й потрібно обговорювати почуття разом з дитиною.

3—6 РОКІВ

Дошкільники вже розуміють, що таке сварки й напружені стосунки в родині, однак вони не готові розлучатися з людиною,яку люблять. Вони відчувають, що не можуть впливати на взаємини батьків і ситуацію в цілому, лякаються наслідків розлучення, тому що погано розуміють, що буде надалі. Через це виникає почуття невпевненості й тривоги, страх самотності, темряви, безсоння. Поведінка дітей може різко мінятися. Діти в цьому віці спроможні регресувати, тобто почати поводитися, як дитина набагато молодшого віку. У 3—4 роки можуть знову вимагати соску, припинити самі вдягатися, їсти. Стають або більш примхливі та плаксиві, або більш агресивні, або більш замкнуті. Дошкільники також можуть звинувачувати себе в розлученні батьків.

Як допомогти дитині пережити складний період розлучення батьків?

З дошкільником насамперед треба бути чесними. Приховати розлучення вже не вдасться, як би ви не намагалися, ідеальним, найменш травматичним варіантом у цьому віці є тихе розлучення за взаємною згодою, без видимих сварок, із нормальним ставленням одне до одного після розлучення. Але це — велика рідкість. Якщо дитина все-таки присутня під час сварок, бачить багато агресії, постарайтеся поговорити з нею про це, наприклад; «Ти чув, як ми сьогодні сварилися, кричали одне на одного. Так іноді буває, що люди зляться, коли їхні бажання не виконують, або коли щось відбувається не так, ти пробач нас. Ми вчинили неправильно, коли почали кричати. Ми будемо вчитися поводитися по-іншому, наприклад, обговорювати своє невдоволення». Навіть трирічна дитина зрозуміє подібне пояснення.

Говоріть із дитиною про ситуацію, що склалася, про її почуття, про свої почуття. Обов'язково докладно розповідайте дитині про найближче майбутнє. Поясніть їй, як буде влаштоване подальше життя, хто та як про неї піклуватиметься, що і як відбуватиметься.

У жодному разі не треба скаржитися дитині, вона не мусить бути вашою «жилеткою» для сліз.

Дошкільникові потрібен хтось, із ким він може обговорити свої почуття. Це може бути бабуся або йдусь, будь-яка людина, якій дитина довіряє, яка буде об'єктивно дивитися на те, що відбувається, а не налаштовувати дитину проти батька чи матері. Розлучення для дитини — це втрата близької людини, тому необхідно переконувати дитину, що вона не припинить бачитися з батьком (матір'ю).

З цього віку діти добре реагують на спеціальні книжки про розлучення, які треба читати разом із батьком чи матір'ю, близькою людиною або психологом.

6—11 РОКІВ

Найважче переживають розлучення батьків діти віком 6—7 років. Цей період ускладнюється тим, що дитині доводиться кардинально міняти своє соціальне життя, адже вона йде до школи. Їй висувають не завжди зрозумілі вимоги, її постійно оцінюють, з кимось порівнюють, у неї з'являються нові обов'язки. Дитина майже весь час перебуває в тривозі, навіть якщо їй подобається вчитися, і вона чекала початку школи. Дитина потребує підтримки матері з її любов'ю, прийняттям, турботою як про фізичне благополуччя, так і про її переживання, потребує підтримки батька з його порадами, як поводитися в різних ситуаціях, як налагоджувати стосунки з дітьми, як не дозволити себе образити.

Якщо батьки в цей час відвертаються від дитини й починають з'ясовувати стосунки, вона почувається покинутою, розгубленою. Одразу ж зникає мотивація до навчання. Дуже змінюється поведінка. Іноді діти вірять, що можуть відновити стосунки між татом і мамою, іноді зляться, ділять батьків на «хорошого» й «поганого». Школярі можуть звинувачувати батька або матір в егоїзмі й виражати свій гнів різними способами: поганою поведінкою, поганими оцінками, відмежуванням від зовнішнього світу тощо. В цьому віці діти спроможні, відкидаючи батьків, тікати з дому. Відбувається стрімкий ріст організму, тому діти у стані стресу можуть почати хворіти, особливо страждають живіт і голова.

Як допомогти дитині перемити складний період розлучення батьків?

Насамперед треба пам'ятати про труднощі дитини, підтримувати її, докладати багато зусиль для того, щоб відновити її самооцінку, почуття безпеки й поваги до батьків. Для цього і батько, і мати мають цікаво проводити час із дитиною, обговорювати з нею її труднощі й радості, успіхи та розчарування, переконувати і словами, й діями, що вона не винна в тому, що відбувається, що ні батько, ні мати її не покинуть.

Як би не протікало розлучення, для дитини важливо знати, що рішення про розлучення було прийняте батьками разом.

Не забороняйте дитині говорити, запитувати про того з батьків, котрий пішов із родини, навіть коли ви бачите, що спогади засмучують дитину. Для неї це час суму й страждання. Стежте за собо, бо  в цей час у вас може з'явитися сильне почуття ревнощів, коли дитина буде задоволеною повертатися від батька (матері). Дитина навіть може почати вами маніпулювати: «А тато мені це дозволяє. Якщо ти мені будеш забороняти, я піду жити до тата». Постарайтеся зрозуміти дитину та якомога спокійніше витримувати її атаки. Намагайтеся не відповідати злістю на злість дитини, адже таку поведінку вона сприйматиме як підтвердження того, що ви її «не любите», вона вам «байдужа».

ЯК ГОВОРИТИ З ДІТЬМИ ПРО РОЗЛУЧЕННЯ?

Розлучення — це ухвалене рішення людей не бути парою. І не важливо, залишаються вони жити в одній квартирі чи роз’їжджаються на різні континенти, спілкуються одне з одним чи ненавидять одне одного.

Відрядження — це розлука через необхідність. Є діти, які місяцями, роками чекають повернення батька. Для них стосунки «тато, мама, я» не закінчуються.

Однак маленькі діти, до трьох років, не розуміють такої різниці. Вони фантазують, що мама чи тато більше ніколи до них не прийде, що їх розлюбили. Тому батьки дуже часто чують від малят, які йдуть до дитячого садочка, такі слова: «А ти точно по мене прийдеш?», «А тато мене любить?», «А ти мене любиш?». Вони начебто постійно сумніваються в батьківських почуттях, їм потрібне постійне підтвердження. Мудрі батьки, якщо їм потрібно поїхати надовго, заздалегідь готують свого малюка: розповідають йому про свої плани, вигадують особливі ритуали, які нагадуватимуть дитині про батьківську любов навіть тоді, коли когось із батьків немає поруч.

Матері часто вважають за краще не травмувати дитину новиною про розлучення й вигадують різні історії про те, що тато працює десь далеко, надсилають від його імені листи, подарунки. Такі матері помиляються, коли думають, що дитина в цій ситуації нічого не розуміє й вірить мамі. Діти дуже добре «читають» усі емоції та почуття, тому що з народження їм доводилося лише невербально спілкуватися з навколишнім світом і, не знаючи мови, розуміти близьких. Тому дитина, скільки б років їй не було, бачить, що мати переживає сум, злість, почуття провини, страх перед невідомим майбутнім. А чує від матері зовсім протилежне: що все добре, нічого не змінилося. Дитина розгублена, вона лякається, бо не розуміє, чому мама каже неправду й чому їй так погано. Найчастіше діти пов'язують це з собою, починають себе звинувачувати: «Я погано поводився, погано вчився, вередував, не слухався, тому мамі так погано». Дітям взагалі властиво звинувачувати себе у всіх батьківських негараздах.

Тому для психіки дитини буде меншою травмою довідатися правду, пережити розлучення батьків за допомогою мами й тата, родичів або фахівців-психологів, аніж відчувати сильну тривогу та почуття провини за те, що все начебто добре, але батьки в пригніченому стані.

Одне з найважливіших завдань., яке мають виконати батьки, — знайти правильні слова, інтонації, час для того, щоб сказати дитині про розлучення. Пам'ятайте: не суттєво, якого віку дитина, їй один рік чи 15. Від того, як ви повідомите новину дитині, залежить, як вона згодом звикатиме до нового, мінливого, тривожного життя, як загалом реагуватиме на розлучення, на тата, маму й на себе. Звісно, однією «правильною розмовою» ми не знімемо біль втрати, але зробити його менш інтенсивним можемо.

ОСНОВНІ ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ БАТЬКІВ, ЯКІ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ

1.            Умовний спокій. Постарайтеся не виплескувати свої почуття в присутності дитини. Це стосується і розмови з дитиною про розлучення, і з'ясування стосунків між собою. Коли батьки сваряться, вони забувають про дитину, вони зайняті одне одним, а дитина при цьому почувається покинутою і непотрібною.

2.            Однакова стратегія інформування дитини про розлучення. Яким би не було ваше розлучення — бурхливим чи спокійним — постарайтеся домовитися, заради дитини, про що ви будете їй розповідати. Вам слід обговорити причину розлучення, позицію мами й тата, а найголовніше — докладно розповісти дитині про те, що її та вас очікує в майбутньому.

Уникайте таких фраз, як «не знаю, що буде далі», «ми ще не вирішили». У дитини має бути чітка картина її майбутнього, без найменших сумнівів.

3.            Не звинувачуйте одне одного. Усі батьки знають це правило, але не завжди його дотримуються. Пам'ятайте: коли дитина чує, що тато, який запевняв її у своїй любові, виявляється «гадом, котрий нас покинув», вона починає боятися, що мати її теж покине.

4.            Запевніть дитину у вашій любові й надійності. Якщо один із батьків після розлучення переїжджає в інше місто, а то й країну, чесно зізнайтеся в цьому дитині і постарайтеся зрозуміти, що для неї це велика втрата.

5.            Не давайте дитині надії на возз'єднання родини.

6.            Ніколи не кажіть, що ваше весілля й ваші стосунки були помилкою. Найчастіше батьки розповідають дитині, що вона з'явилася на світ саме через любов і весілля. Це формує у свідомості дитини таке переконання: «Якщо батьки вважають помилкою свій шлюб, то мене вони також вважають помилкою».

Ви можете сказати дитині щось на кшталт фраз, пропонованих нижче.

«Справа в тому, що мама й тато більше не щасливі одне з одним. Тому нам так погано й важко».

«Ось що відбувається з нами: ми більше не щасливі одне з одним. Тому хочемо розлучитися, жити окремо. Я знаю, як тобі боляче чути це. Але ти бачиш, яке погане в нас життя. Тому ми вирішили розстатися».

«Через це ми так часто останнім часом кричимо на тебе, навіть коли ти насправді зовсім не винний. Ми начебто самі не свої, це схоже на хворобу».

«Розлучення — це коли тато й мама більше не живуть під одним дахом. Але ми так само залишаємося твоїми мамою й татом».

«Ми розлучаємося. Але не тому, що ти робив щось неправильно! Ти не винний, це не через тебе!»

«Хоча ми зробили багато неправильного в сімейному житті, але те, що в нас з'явився ти, було найправильнішим. Ти — найбільша радість у нашому житті».

«Так склалося, що тато переїжджає, більше з нами жити не буде, але приходитиме до нас, і ти зможеш із ним бачитися стільки, скільки захочеш».

«Я знаю, ти плачеш, тому що тобі багато довелося пережити. Я бачу, що ти сильний, адже продовжуєш любити нас, незважаючи ні на що».

«Що б ти не робив, мама й тато не залишаться разом. Ми дуже довго думали про це, й у нас немає іншого виходу».

Навіть якщо ви зробили все правильно, але дитина все-одно дуже важко переживає розлучення, й ви зауважуєте зміни в и характері та поведінці, негайно зверніться по допомогу до фахівця-психолога.

ЗМІНИ, ЩО ПОВИННІ ВАС НАСТОРОЖИТИ:

1.            Дитина стає агресивною. Часто реагує на прохання батька чи матері спалахами люті, зневаги або ігнорує прохання, ніби не чує батьків.

2.            Дитина боїться залишатися сама, не вимикає світло на ніч, не хоче нікуди йти без когось із батьків.

3.            Різко знизилась успішність у школі, дитину більше не приваблюють її улюблені заняття, хобі. Вона багато мовчить (чого раніше не було) або, навпаки, багато плаче, кричить, свариться.

4.            Дитина приховує від оточення, що батьки розлучилися. Вона соромиться розлучення.

5.            Не думайте, що лише негативні зміни є показниками сильного стресу дитини. Про це можуть свідчити й позитивні зміни. Наприклад, дитина починає добре вчитися, старанно прибирати в кімнаті (чого раніше не було), дотримується всіх правил гігієни. Припиняє огризатися (у підлітковому віці), беззаперечно виконує кожне прохання. Усе це — ознаки сильного страху втратити батьків. З такою дитиною, звісно, легше пережити розлучення. Але для гіпервідповідальних дітей, які не зляться, розлучення — набагато більша травма, ніж для спонтанних дітей, котрі вміють злитися.

Прислухайтеся до себе. Ваше батьківське серце вам підкаже, як підтримати і втішити дитину.

ПРАВА БАТЬКІВ НА ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ПІСЛЯ РОЗЛУЧЕННЯ

Батьки мають рівні права на виховання дітей після розлучення. Дитині дуже важливо не втратити в цей час батьків, котрі, як їй часто здається, розлучаються через неї. Їй хотілося б, аби поряд були вони обоє — тато і мама — розуміли, підтримували, просто любили. Після припинення шлюбу колишнє подружжя зазвичай проживає окремо. І хоча, відповідно до законодавства України, батьки мають рівні права на виховання дитини, всі питання виховання дитини повинні вирішуватися ними спільно, на практиці тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, реалізувати це право майже не вдається. Адже той із батьків, з яким проживає дитина, має значно більші можливості щодо реалізації своїх прав на її виховання, ніж той, хто проживає окремо. Зауважимо також, що той, хто проживатиме з дитиною, матиме можливість щоденно бачити, як вона розвивається, який стан її здоров'я, який стан шкільної успішності. Саме цей із батьків відіграватиме основну роль у формуванні цінностей дитини, в її освітньому розвиткові, навіть більше — у формуванні правової свідомості та правової культури дитини.

Як же допомогти дитині вільно спілкуватися з обома батьками? Як забезпечити, щоб кожен із батьків міг повною мірою виконати свої батьківські обов'язки?

КОЛИ БАТЬКИ НЕ МОЖУТЬ ДІЙТИ ЗГОДИ...

Якщо між батьками немає домовленості (усної чи письмової), то місце проживання дитини визначає суд, ураховуючи висновки Комісії з захисту прав дитини. Це складна категорія судових справ. Адже від справедливого вирішення такої справи залежить доля дитини.

Вирішуючи такі спори, суд насамперед керується інтересами самої дитини.

Суд враховує:

•             хто з батьків піклується про дитину;

•             прихильність дитини до кожного з батьків;

•             якщо в родині є ще діти, то враховують їхню прихильність одне до одного;

•             вік дитини;

•             стан її здоров'я;

•             особисті якості та спосіб життя кожного з батьків.

Не можна, наприклад, довірити дитину батькові-алкоголікові, наркоманові або матері, яка веде аморальний спосіб життя.

Якщо з'ясовують, що і матері, й батькові однаковою мірою притаманні необхідні якості для виховання дитини, суд звертає увагу на інше: чи мають вони реальну можливість займатися дитиною, створити їй необхідні умови для виховання й розвитку. Тут суд враховує специфіку діяльності кожного з батьків, режим їхньої роботи, наявність у родині матері (батька) осіб, здатних надати допомогу в догляді за дитиною (бабусь, дідусів, інших родичів), матеріальне становище батьків тощо.

Але кращі побутові умови чи вищий рівень матеріальної забезпеченості одного з батьків самі по собі суд ніколи не бере за основу рішення про визначення місця проживання дитини.

У міжнародній судовій практиці важливими чинниками, на які суд зважає при розгляді справи, є також:

•             сталість — збереження звичних умов проживання дитини, її друзів, школи, близького оточення;

•             характер стосунків дитини з кожним із батьків;

•             докази здатності кожного з батьків особисто піклуватися про дитину;

•             бажання кожного з батьків проживати з дитиною;

•             побажання самої дитини;

•             психічне та фізичне здоров'я всіх зацікавлених осіб.

Сімейний кодекс України передбачає захист права того з батьків, хто проживає окремо від дитини, на виховання та спілкування з дитиною в адміністративному й судовому порядку,

У випадках, коли батьки не змогли досягти згоди про порядок участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у вихованні дитини і спілкуванні з нею, цей порядок визначається органом опіки та піклування за участю батьків. Право на подання заяви про визначення порядку участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у вихованні дитини та спілкуванні з нею, має як той із батьків, хто проживає з дитиною, так і той, хто проживає окремо від неї.

Органи опіки та піклування після ретельного дослідження всіх обставин життя дитини (ставлення до неї батьків, їхніх можливостей і здатності до виховання дитини, віку дитини, стану її здоров'я, прихильності до батьків тощо) пропонують батькам встановити той чи інший порядок участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у вихованні та спілкуванні, виходячи з повної рівності прав батьків.

Рішення органу опіки та піклування виносять, перш за все, з урахуванням інтересів дитини: той із батьків, хто проживає окремо, не має права вимагати спілкування у невстановлений час, порушувати нормальний режим життя дитини, приймати стосовно неї будь-які рішення, не погоджуючи їх з іншим з батьків. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим для виконання.

Якщо той з батьків, із ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема, якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, інший із батьків має право звернутися з позовом до суду про усунення цих перешкод.

КОЛИ БАТЬКИ ДОМОВЛЯЮТЬСЯ...

У випадку, коли батьки усвідомлюють права та потреби дитини й справді виходять у всіх своїх діях з її найкращих інтересів (як того вимагає Конвенція ООН про права дитини), вони можуть відділити власні негативні емоції одне до одного від почуттів і усвідомлення свого обов'язку щодо дитини.

Сімейний Кодекс України встановлює загальну норму, яка надає батькам дитини право врегулювати свої стосунки за домовленістю.

Відповідно до ст. 109 Сімейного Кодексу України, подружжя, яке має дітей, і розлучення якого відбувається за взаємною згодою, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовою угодою про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього проживання братиме той із батьків, хто проживатиме окремо, а також про умови здійснення ним права на виховання дітей.

Угода має укладатися у простій письмовій формі та підлягає нотаріальному засвідченню. В угоді повинна бути визначена участь у забезпеченні умов життя дитини тим із батьків, хто проживатиме окремо, а також умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.

Спілкування дитини з тим із батьків, який проживає окремо, не має бути формальним, повинне носити характер епізодичних зустрічей.

Між тим із батьків, хто проживає окремо, і дитиною має існувати постійний систематичний контакт. Таке спілкування сприяє повноцінному вихованню дитини, її розвитку, оскільки спілкування дитини з батьками, а батьків — зі своїми дітьми служить задоволенню життєво важливих потреб як дитини, так і дорослих членів сім'ї'.

Саме на забезпечення максимально сприятливих умов реалізації обома батьками своїх прав на виховання та спілкування з дитиною, а дитини — з обома батьками і повинна бути спрямована дія угоди про участь у вихованні дитини.

В угоді може бути обговорена низка питань. Ось лише основні з них, які потребують свого відображення.

Спільний план виховання дитини

Спільний план виховання дитини може містити відповіді на такі запитання:

·         з ким проживає дитина;

·         скільки часу проводить з кожним із батьків;

·         скільки часу проводитиме з іншими родичами, наприклад, з бабусею та дідусем;

·         як батьки будуть розподіляти відповідальність і консультуватися одне з одним щодо прийняття рішень (наприклад, в якій школі навчатиметься дитина);

·         як буде спілкуватися дитина з кожним із батьків та іншими родичами (приміром, по телефону чи електронною поштою);

·         які заходи мають відбуватися в особливі дні (наприклад, у дні народження чи на свята);

·         якою повинна бути процедура внесення змін у план чи вирішення будь-яких суперечок стосовно плану;

·         догляд за дитиною;

·         інші питання.

Складаючи такий план, варто звернути особливу увагу на те, скільки часу з кожним із батьків буде проводити дитина.

Це питання можна розглядати стосовно кожної конкретної ситуації. Воно включає в себе два підходи: спільне виховання обома батьками або проживання дитини з одним із батьків та участь у вихованні дитини іншого з батьків.

Час, який дитина проводить з кожним із батьків за умови спільного виховання, може бути поділений порівну, або, наприклад, дитина може жити з одним із батьків протягом визначеного часу, а потім протягом такого ж часу може проживати з іншим з батьків.

За спільного виховання зберігається можливість змістовних взаємин дитини з кожним із батьків. Таке виховання дозволяє дитині мати у своєму житті обох батьків, і хоча їй доводиться постійно змінювати місце проживання, вона відчуває впевненість у тому, що і батько, й мати піклуються про неї. Якщо ж дитина постійно проживає лише з одним із батьків, то між нею та тим із батьків, який проживає окремо, утворюється як фізична, так і емоційна дистанція.

Така форма спілкування матиме переваги лише тоді, коли батьки зможуть відволіктися від своїх негативних емоцій одне до одного й будуть готові дотримуватися низки правил.

ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ РОЗЛУЧЕНИХ БАТЬКІВ, ЯКІ СПІЛЬНО ВИХОВУЮТЬ ДИТИНУ

1. Батьки мають зберігати ввічливі стосунки, не сперечатися й не сваритися в присутності дитини.

2. Для того, щоб передати дитину від одного з батьків іншому, батьки повинні завжди приходити точно в обумовлений час на визначене місце.

В. Не потрібно використовувати дитину для того, щоб стежити за колишнім чоловіком (дружиною).

4.            Не слід коментувати поведінку колишнього чоловіка (дружини), не висловлюватися негативно на їхню адресу.

5.            Труднощі, з якими стикається дитина, та проблеми виховання необхідно обговорювати. Так, батьки мають зійтися в поглядах на те, як дисциплінувати дитину, що їй можна й чого не можна робити. Батьки повинні дотримуватися одного підходу у вихованні, бо якщо вони сповідуватимуть різні цінності, то дитина буде дезорієнтована і втратить поняття про те, що є добре, а що погано.

6.            Дитина має підтримувати стосунки з родичами з обох сторін (з бабусею, дідусем, тіткою, дядьком, двоюрідними сестрами та братами).

Низка досліджень свідчить про те, що діти розлучених батьків, які продовжують змістовні стосунки з кожним із батьків, легше переживають їхнє розлучення. Спільне виховання можливе навіть за наявності глибокого конфлікту між батьками, за умови, коли батьки зосередяться на тому, що буде кращим для їхньої дитини. Адже часто буває так, що люди, які не змогли створити подружні стосунки, люблять своїх дітей і виявляються хорошими батьками.

Навіть проживання по черзі то в одній, то в іншій оселі іноді є перевагою для дитини. Вона може побачити різні стилі життя, ознайомитися з різним побутом, переконаннями інших людей. Дитина порівнюватиме і вирішуватиме, що буде для неї кращим, коли вона виросте й будуватиме власне сімейне життя.

Не дивлячись на те, що рівна участь батьків у житті дитини має і багато протиріч, розлучені батьки все частіше обирають спільне виховання, адже це — можливість зберегти для дитини любов і підтримку найрідніших людей.

В Україні після розлучення дитина зазвичай залишається жити з одним Із батьків. Перед тим із батьків, який живе окремо (найчастіше це тато), стоїть відповідальне завдання: так підготуватися до кожної зустрічі з дитиною, щоб час, проведений разом, був справді значущим для неї.

Як підготуватися до зустрічі зі своєю дитиною?

·         У день побачення виділіть певний час, який ви проведете з дитиною,

·         Заздалегідь усе сплануйте так, щоб час, проведений з дитиною, був результативним, цікавим і пам'ятним для неї.

·         Присвячуйте цей час виключно дитині, насолоджуйтеся часом, проведеним з нею, забудьте про всі інші справи.

·         Діліться досвідом І навичками, передавайте дитині свої знання.

·         Вислуховуйте свою дитину, діліться з нею думками щодо подій і прочитаних книжок, грайтеся й читайте разом, враховуйте її думки та інтереси,

·         Подумайте про те, що ваша дитина — це повторення вас самого багато років тому, коли ви були в її віці, і перебуваючи поруч з нею, ви зігрієте дитину та зрозумієте всі потреби її віку.

Якщо дитина постійно проживає з одним із батьків, установлення та підтримка стосунків із нею вимагають зусиль, часу і терпіння від того з батьків, який проживає окремо. Але, спілкуючись із вашою дитиною, ви відчуєте приголомшливу радість. Знаючи про міцний зв'язок із дитиною, будете насолоджуватися її присутністю і довірою, а вона, у свою чергу, зрозуміє, що ви — не лише її батько, але також і найкращий друг.

Тому з батьків, з яким залишається проживати дитина, важливо розділити турботу про неї зі своїм колишнім чоловіком або дружиною. Розлучення не має бути причиною того, що в дитини залишається лише мати чи батько. Турбота й участь у вихованні дитини і матері, і батька — незамінні, батьків не можуть замінити ні бабуся, ні дідусь, ні інші родичі. Хоча це й нелегко, батьки мають визначити обов'язки, які виконуватиме кожен із них, щоб дитина не відчувала браку уваги та любові, а батьки змогли повною мірою реалізувати своє право на виховання дитини.

За сприятливих умов лише через рік дитина починає адаптуватися до ситуації розлучення. Цього можна очікувати, якщо:

1.            Розлучення минуло досить спокійно, без бурхливих сварок і скандалів,

2.            І мати, й батько пояснили дитині, що, як і раніше, люблять її.

3.            Батьки зберегли спокійні, рівні стосунки одне з одним.

4.            Батьки мають спільний план виховання дитини, де прописані обов'язки кожного з них, яких вони чітко дотримуються.

5.            Той із батьків, який не проживає з дитиною, зустрічається з нею не рідше двох разів на тиждень,

6.            Після розлучення матеріальний рівень сім'ї, в якій проживає дитина, не став нижчим.

Складно? Але ж щастя Вашої дитини того варте!