Як говорити з дітьми про нинішні події в Україні?

Війна прийшла неочікувано. Коли здавалося: минула влада повалена, залишилося підкотити рукави і вперед – будувати нову країну.

Війна перекреслила плани практично кожного українця. Увірвалася у багато сімей особистим горем. Змусила боятися.

Люди переживають різні відчуття: від прихованих страхів до проявів явної паніки. А що ж діти? Як вони сприймають інформацію, яка потрапляє в їхні голівки з навколишнього світу: розмов дорослих людей, випусків новин тощо? Як відповідати на численні питання про те, чому все це відбувається й одні люди вбивають інших?

Донечка мріє, щоб війна скоріше закінчилася, тому що там багато смутку

Ужгородка Ольга Томашевська-Степанова – мама чотирьох дітей. Молодші троє, котрим нема іще шести, за словами жінки, не дуже усвідомлюють те, що відбувається. А от старша, 8-річна донечка дуже переймається.

«Віка – це такий смуток і деколи сльози! Малі ніколи не бачили нічого страшного і, відповідно, усвідомлення у них як такого немає. Вони будують танки і стріляють у ворога. Але для них це гра, як було в моєму дитинстві.

Віка ж знає, що йде війна, знає з ким, знає, що на ній вбивають наших солдатів. Деколи я розумію, наскільки вона це усвідомлює. Відповідно, їй страшно і вона питає, чи не буде війни у нас.

Я не можу заборонити їм дивитися новини, як не можу заборонити будувати танки і стріляти. Вважаю: нехай знають, але ніколи не побачать цього. Іноді Віка питає, чому Путін так вчиняє стосовно нас. Відповідаю: тому, що у нього манія величі і він хоче мати більше влади. Правда, не дуже розумію, чи доходить до неї, для чого людині так багато влади.

Часто донечка каже, що мріє, щоб усе було добре, щоб війна скоріше закінчилася, тому що там багато смутку», – поділилася з «Унґваром» Ольга.

Антоніна Стряпко щодня спілкується із дітьми, які навчаються у філії Американської англійської школи в Ужгороді. Зараз – канікули, тож діти відпочивають у таборах. Їм – від 6 до 10 років.

«Оскільки зараз вони знаходяться в таборі, то ми намагалися максимально відволікти їх від проблем – організовували походи, розваги.

Проте зовсім уникнути теми війни не вдалося. По-перше, ми помітили, що діти між собою починають грати в рольові ігри, які, як правило організовані за принципом «козаки-розбійники», але мають інше забарвлення: «сепаратисти-солдати». До того ж сам факт, що діти знають такі терміни, як «сепаратист» чи «терорист», уже означає, що це їх зачіпає.

Більше того, у мене самої чотирирічна донька. Так от, вона дуже чітко знає, що є наші солдати, яких треба підтримувати, бо вони за Україну, і є москалі, які забрали наше море і вбивають наших солдатів.
Як не дивно, почуття жалості чи то гуманізму не помічаю. У дітей все чітко: раз чужий, значить, його треба вбити. Тобто при всьому людяному підході до наших солдатів, до терористів – жодної жалості. Діти не знають, що таке толерантність, і не визнають право іншого на власну думку», – зазначила Антоніна.

Важливо говорити дітям правду про війну

Психолог Людмила Балецька пояснює: «Діти – це найбільш чутлива частина суспільства. Тому, безумовно, все, що відбувається навколо (в сім’ї, оточенні, країні), має чи буде мати на них вплив.
Провідним відчуттям у будь-якому стресовому середовищі є тривога. Саме вона є такою формою страху, де нема конкретного фактору, чого і як боятись, але відчуття небезпеки «літає в повітрі».

Переживання дітей найбільше залежать від реакції батьків на стрес, втрату чи горе.

Відрізнятися ці переживання будуть лише формою вираження. Маленькі діти (здебільшого до 5-ти років) схильні до «надмірного капризування» чи повернення до поведінки, яка притаманна більш ранньому віку (смоктання пальчика, нетримання сечі).

Діти молодшого та старшого шкільного віку можуть потребувати більше пояснень і постійного контакту з рідними. Варто пам’ятати, що батьки, які пригнічені думками про війну, можуть стати емоційно закритими для своїх дітей.

Як наслідок, через брак інформації та обмеження контакту, діти часто змушені брати на себе батьківську роль у період стресу. Але така не за віком накладена гіпервідповідальність може призводити до різних захворювань, що теж може бути способом переживання горя.

Важливо говорити дітям правду про війну. Хоча, безумовно, це не завжди легко.

Приховуючи правду як про те, що відбувається, так і про свої почуття, батьки і діти в такий спосіб намагаються вберегти один одного від надмірних хвилювань, переживаючи все в собі. А від цього легше не стає нікому.

Отримавши неправдиве пояснення, діти ще більше занурюються у тривогу, відчуваючи, що все набагато гірше, ніж вони собі підозрювали. Однак у жодному разі не можна розповідати шокуючі подробиці негативних подій».

Як зазначила психолог, сама інформація не є настільки небезпечною, наскільки досвід її переживання. Якщо дитина серйозно сприймає і хвилюється з приводу того, що бачить з екранів телевізорів або чує в розмовах, переживає все це самостійно або в ситуації надмірної паніки людей, що її оточують, то, звісно, все це в майбутньому матиме свої наслідки.

Варто також постійно нагадувати дитині, що, перебуваючи разом з дорослими, вона в безпеці і має залишатися дитиною, рости і розвиватися, займаючись різними «дитячими справами».

«Звісно, універсальних рецептів, як допомогти дитині впоратися зі стресом, не існує. Кожна мама чи тато (чи будь-хто інший близький до дитини) знає ці особливі шляхи.

Однак знову наголошу: важливо казати дітям правду. Для різного віку ця правда має бути теж різною. Те, що розповідаємо маленьким, буде відрізнятися від того, в який спосіб розповідаємо великим», – зазначила психолог.

Тож якщо 4-річним дітям на питання, чому дяді в телевізорі стріляють, досить сказати: «бо прийшли погані інші дяді, а хороші їх виганяють», то 8-річні «засиплють» додатковими питаннями «а хто ці дяді?», «а навіщо вони прийшли?», «а звідки у них зброя?», «а чи їм не важко?». І на всі питання потрібно давати відповіді.

Є діти, батьки яких уже не повернуться, але стануть героями цієї війни. Говорити про це малим дуже важко, але необхідно. Людмила Балецька наголошує: «Втрати – це частина нашого життя. Але варто пам’ятати, що лише частина.

Дітям до 2-х років намагайтеся не говорити про це. У віці 3-6 років дітки ще не дуже добре розуміють, що таке смерть. Часто їм пояснюють відсутність батька (матері) більше метафорично – «відлетів з ангелами на небо», «поїхав далеко» тощо.

Дитині близько 6 років дуже обережно (без лякаючих подробиць) спробуйте все пояснити. Однак важливо пам’ятати, що в будь-якому горі варто дозволити дитині залишатися дитиною, горювати та сумувати, і не чекати, що вона виявиться сильною і стійкою.

Натомість, установивши тісний контакт (тілесний і психологічний), можна допомогти упоратися з цим горем маленькому сердечку. Спільне згадування щасливих моментів, що були з татом, дозволить прийняти факт втрати і прожити горе разом». І, звісно, такій дитині дуже важливо знати, що її тато – справжній герой.

Ярослава Матвійчук, газета «Унґвар»

Джерело: http://7dniv.info/ua/news/yak-govoriti-z-ditmi-pro-ninishni-podiyi-v-ukrayini

Хотіла б поділитись власним досвідом роботи з дітьми: двоє дівчаток у садочку віком 5,5 років мене запитали: "А чому почалася війна?" Я як раз спробувала попрацювати з їхніми страхами відносно подій в Україні. Спробувала пояснити, що одна людина, яка керує Росією захотіла мати владу і над Україною, а люди, котрі живуть на сході України (при цьому на листочку намалювала умовну карту і показала де живуть ці люди) хочуть до цієї людини, бо вони росіяни. Але там живуть і наші українці, котрі не схотіли віддавати свою землю, свої домівки у Росію. Тому вони почали битися, і так виникла війна. В дитячих оченятах стояло німе питання: "Чи нападуть вони на нас?". Я намалювала на умовній карті Київську область і місто
Фастів на ньому і спитала: "Бачиш, як далеко ми живемо і в нас дуже багато щирих українців, тому вони до нас не дойдуть". Само собою, що нам складно гарантувати це на 100 %, але, на мою думку, цього достатньо, щоб заспокоїти дитину. Судячи по реакції дівчат, така відповідь їх задовольнила.